200-річчя українського цукру: як збагачувалися цукрозаводчики і чому галузь занепала?

200 років тому, в 1822 році, в Україні виготовили перший цукор. Галузь дуже стрімко розвивалася. Вже у другій половині ХІХ століття цукрозаводчики стали серед найбагатших людей. Дуже багато палаців, маєтків, садиб належали саме їм або інженерам цукрової галузі.

Зараз цукрова галузь в Україні, зазначають фахівці, переживає не найкращі часи. Чому так? Як вона постала і розвивалася? Більше про це «Історична Свобода» говорила з економіко-географом Іваном Савчуком.

– Близько 400 років тому в Америці голландці заснували невелике містечко Новий Амстердам. Потім його захопили англійці – і воно стало Нью-Йорком. Невдовзі голландці містечко відбили, але коли домовлялися з англійцями про мир, то обміняли його на острови в Карибському морі. Підприємливі голландці міркували тоді десь так: головний бізнес у Новому Амстердамі – торгівля хутром з індіанцями; натомість на островах росте цукрова тростина, а цукор – більш ліквідний товар.

Отже, цукор спочатку робили з цукрової тростини. А як його додумалися робити з буряка, який в Україні поширений?

– Буряковий цукор вперше додумалися робити у Франції, де в 1806 році постав перший такий завод. Це було викликано континентальною блокадою. Франція оголосила континентальну блокаду Великобританії. А Великобританія, яка панувала на морі, не дозволяла привозити з колоніальних володінь до Франції тростинний цукор.

Це була проблема. Бо цукор – дуже поживна речовина, яка має важливу властивість – не псується при зберіганні, перепаді температур і вологості. Тобто це річ, яка ідеальна для армії.

До речі, перші консерви були вигадані в той самий час саме з цією метою – треба було харчувати армію. Цукор і консерви дозволяли годувати величезну армію Наполеона, яка і принесла буряковий цукор на територію України у 1812 році, коли відбулося вторгнення в Російську імперію. Частина наполеонівської армії воювала на Волині.

Вже перші заводи виникають в Україні у 1823-1824 роках.

Це село Плужники сучасної Івано-Франківської області, а також село Трощин сучасної Черкаської області. Це були перші підприємства, які збудували поміщики, щоб збільшити прибутки своїх господарств. Тоді ще не було залізниці. Продавати зерно, вивозити його на волах із глибинних районів було нерентабельно. Переганяли більшість зерна в горілку. Але вона дешево продавалася – з огляду на те, що її виробляв кожен поміщик. А цукор можна було, по-перше, транспортувати на далекі відстані, по-друге, він у кілька разів дорожче коштував. Це дозволяло неабияк збільшити рентабельність маєтку.

Спочатку цукром займалися дрібні поміщики, а потім ініціативу перехопили власники найбільших земельних маєтків – як на Лівобережній, так і на Правобережній Україні. Почали будувати великі цукроварні. Ці заводи ставали осередками культурного і громадського життя, адже там запроваджували передову техніку, яку переважно в Німеччині купували.

Виробництво цукру зазнало технічних інновацій. Першим був так званий вогневий спосіб, коли спалювали просто величезну кількість дров для того, щоб отримувати патоку, яку не проганяли через фільтри. Тому перший цукор був коричневий, бо мав у собі домішки.

Німці першими здогадалися про пускати його через вапняк і отримувати білий цукор, який відомий нам зараз. Саме через те одним із чинників розміщення цукрових заводів була наявність поруч місця видобутку вапняку.

Терещенки стали одними з найбільших виробників цукру. І в дворянському гербі, який їм надали, красувався саме цукровий буряк.

Таким чином цар пожартував над новопосталими дворянами, які жертвували величезні суми грошей, а натомість отримали спадкове дворянство, що в становій Російській імперії мало велике значення.

У Києві на ці цукрові гроші були збудовані чимало будинків, які до сьогодні є окрасою міста. Насамперед це сучасний Музей Тараса Шевченка, який знаходиться якраз в одному з палаців синів Терещенка…

– Якщо ми почнемо перераховувати все, що побудували цукрозаводчики, то нам забракне часу. Наведу один приклад: у Сумах найбільшим меценатом був цукрозаводчик Іван Харитоненко. Йому пам’ятник у центрі міста встановили ще на початку ХХ століття, бо він справді для міста збудував власним коштом велику кількість усіляких об’єктів. Згодом на тому постаменті стояв Ленін, а потім знову відновили Харитоненка.

До речі, пишуть, що все-таки перша цукроварня – село Бучак біля Канева, 1822 рік.

– Тут питання, що вважати заводом.

– Тобто, можна сказати, перший цукор зварили в 1822 році, а перший завод постав у 1823 році.

А завдяки чому цукрозаводчики так стрімко багатіли? Чому цей бізнес був таким ліквідним?

– Насамперед тому, що головним споживачем цукру в Російській імперії була держава, точніше військо. Уряд закуповував цукор за стабільними цінами. Це дозволяло цукрозаводчикам мати стабільний збут.

Крім того, дуже швидко українські цукрозаводчики стали провідними експортерами цукру. Існував Міжнародний цукровий союз, який виділяв квоти. І вони билися за те, щоб отримати для себе найбільшу квоту. Доходило до того, що цукор, який збували у Великобританії, коштував там дешевше, аніж в Україні. Був такий вчений Олександр Попов, відомий історик економіки, економіко-географ, який писав, що український цукор не могли їсти українські селяни, зате залюбки їли англійські свині, яким давали саме український цукор.

Україна була головним виробником цукру в Російській імперії, понад 70%, і головним експортером. Це призводило до колосального збільшення обсягів виробництва. Тільки за 1870-і роки обсяг виробництва зріс більш ніж у 2 рази, у 1880-і – знову в 2 рази, напередодні Першої світової війни – у 1,5 раза. За весь період радянської влади лише у 1950-х роках він зріс у два рази. В усі інші періоди не було такого стрімкого зростання.

Прокладання залізниці дозволило збувати цукор на відстанях, які раніше були неможливими. Через те зростало швидко виробництво, зростали швидко можливості продажу. Заміна вогневого способу на сучасний – випарювання, тобто через проходження пару, а не рідини, через вапняковий фільтр дозволило значно здешевити і збільшити випуск продукції.

– Терещенки, Харитоненки – відомі цукрозаводчики з підросійської України. А в підавстрійській Україні були такі помітні люди, які розбагатіли на цукрі?

– У підавстрійській Україні у 1823 році був перший завод. Але австрійська влада вирішила надати перевагу Моравії, яка була головним виробником цукру в цій імперії. Там запровадили такі тарифи, що везти цукор із Моравії в Галичину було дешевше, ніж навпаки. Це призвело до того, що, за винятком одного цукрового заводу в сучасній Чернівецькій області, більше підприємств не було.

Монополісти-цукрозаводчики запровадили такі умови, за яких в Галичині не виробляли цукор. Знову в Галичині з’явився цукровий буряк лише в 1950-х роках, коли постало питання про різке збільшення обсягів виробництва цукру в Україні для забезпечення потреб радянської економіки. Адже цукор дозволяв консервувати велику кількість продуктів, яка була необхідна для того, щоб її відправляти у віддалені райони тогочасного СРСР.

– Ми з вами ще застали часи, коли з міста возили студентів, школярів, працівників різних установ сапати буряки. Пам’ятаєте?

– Так. Цукровий буряк потребує найбільшу кількість задіяних серед усіх культур, які вирощують…

– А на межі ХІХ-ХХ століть містян не возили на бурякові плантації. На сапання буряків, щоб їх бур’яни не заглушили, і на збір буряків наймали селян. Як поява цукрової галузі вплинула на життя українських селян?

– По-перше, українські селяни знайшли додаткове місце прикладання праці в себе в селі. Не треба було ходити на промисли в далекі міста, а можна було в селі заробити копійчину, прополюючи чи збираючи цукрові буряки, або працюючи сезонним працівником на цукровому заводі.

По-друге, тоді значно більше селян жило в зоні вирощування буряків, і це було їм дуже вигідно. Бо ціна закупівлі цукрового буряка на заводах була вищою, ніж закупівля буряка для відгодівлі худоби. Тому до революції основним виробником цукрового буряка були не поміщики, а селяни. Самі заводи належали переважно купцям і поміщикам, а виробником цукрового буряка були селяни. І потім радянська влада скористалася цією традицією, що селяни вирощували цукровий буряк.

Тоді на цукрових заводах селянам часто платити не грішми, а цукром. І вони його вже самі збували або використовували для власних потреб. Інколи селяни отримували навіть патоку, яка була дешевшою.

Поява цукру суттєво вплинула на кухню українську, дозволила різко збільшити виробництво різних солодощів. Власне, цукерки і походять у назві від цукру. Першими цукерками були карамелі з цукрової патоки, яка була другим продуктом цукрової промисловості.

Поява цукру дозволила створити і зберігати відомі нам варення. До того часу було сухе варення. Цукор – чудовий консервант, після солі. Просто сіль відома здавна, а цукор – продукт технічного прогресу. І він дозволив селянам урізноманітнити раціон зимового харчування.

– Пік розвитку цукрової галузі в Україні на які роки припадає?

– До кінця радянської влади зростали обсяги виробництва цукру. Пік припадає на 1990 рік. Тоді Україна була серед найбільших виробників цукру в світі. Хоча за врожайністю цукрових буряків удвічі поступалася Франції. Франція є найбільшим виробником цукрового буряка у світі. Це вирок колгоспній системі. У Франції такі самі ґрунти, як і в Україні, використовуються для вирощування цукрових буряків, підкислені. Франція отримувала у двічі більше з гектара, ніж Україна.

А потім відбулося різке скорочення виробництва.

– Ви кажете: «вирок колгоспній системі». Добре, в незалежній Україні колгоспів не стало. А чому ж в останні 20 років українська цукрова галузь, як зауважують фахівці, так занепала?

– Бо завезти цукор з-закордону виявилося значно дешевше, ніж його виробляти в Україні. Різко зросла вартість енергоносіїв. А більшість цукрових заводів мали застаріле обладнання, ще 1950-х років, яке було дуже енергоємне. І через це виробництво стало нерентабельним.

В Україні в 1990 році було 193 діючих заводи, а нині всього-на-всього працює 36 заводів на всю Україну. Залишилися лише ті заводи, які були технічно модернізовані і які виробляють цукор для споживання суто в межах України. Наразі Україна не експортує цукор.

До війни, у 2020 році Україна виробила за рік 1,3 мільйона тонн цукру. Тоді як в 1913 році, в улюбленому році радянської економічної історії, виробництво було 1,5 мільйона тонн цукру. Україна зараз виробляє менше цукру, аніж у радянські часи.

– Навіть менше, ніж у дорадянські, виходить.

– Так, менше виробляє, ніж 100 років тому. Це зумовлено зменшенням споживання цукру населенням і кондитерською промисловістю, а також появою імпортного цукру в нас. Парадоксальна ситуація: через високу вартість енергоносіїв завезти тростинний цукор з Бразилії коштує дешевше, ніж його виробити на Вінничині.

Тому зараз зберігаються цукрові заводи у вигляді невеликих комплексів, які працюють і на відгодівлю худоби. Не лише саме виробництво самого цукру, але й задіяні інші ланки, що дозволяє ще зберігати виробництво в Україні.

– То що, з огляду на таку ситуацію, цукроваріння в Україні – це вже реліктова галузь? Чи все-таки у неї є якісь перспективи?

– Перспективи будуть у нас після війни. Через зумовлені війною причини – падіння купівельної спроможності населення, скорочення робочих місць, зменшення надходжень до держбюджету і виплат різних – населення буде купувати більш дешевший, але менш очищений цукор. Буде купувати цукор-пісок третього ґатунку, низької якості. Він буде знову панівним на внутрішньому ринку. І така наша бідність дозволить врятувати наші цукрові заводи.

– Припустимо, піде мало часу на післявоєнне відновлення. То що, чим заможнішими будуть українці, тим менше потрібна цукрова галузь?

– Це загальносвітовий тренд – зі зростанням добробуту зменшується споживання цукру. У країнах, де люди досягли доходу 2 тисячі євро на місяць – це середній показник країн ЄС, – споживання цукру зменшується. Бо цукор небезпечний для людей, які схильні до діабету, до ожиріння. І в Європі намагаються цукор замінити іншими природними солодкими продуктами. В Європі зараз бум меду. До речі, український мед – перший за обсягами виробництва і експорту. Західноукраїнські області його постачають до країн Європи без обмежень.

А цукрова галузь у всіх без винятків європейських країнах має зараз тенденцію до скорочення. Скорочення споживання, скорочення виробництва різних консервів на основі ягід і фруктів у цукрі, зменшення кількості цукру в кондитерському виробництві – безумовне зменшення споживання. І навпаки, в бідних країнах своєрідне насичення суспільства солодким.