«Треба вижити зараз»: як переселенки започатковують бізнес-проєкти

Майстерня з виготовлення фетрових іграшок і прикрас, б’юті-салон, кондитерська, школа малювання і навіть птахоферма. У Дніпрі жінки-переселенки презентували проєкти власної справи. Хтось планує започаткувати підприємство з «нуля», хтось – відновити бізнес, створений раніше вдома, у містах, які зараз під окупацією. Гранти від Великої Британії на реалізацію задуманого дадуть лише трьом жінкам – чиї проєкти визнають найжиттєздатнішими.

Заявки подали загалом 34 учасниці. Кожна мала п’ять хвилин на презентацію. Сума гранту – невелика, 30 тисяч гривень. Утім, для малого бізнесу, який хочуть розвивати учасниці, і це відчутна підтримка.

Кореспондентка проєкту «Ти як?» поспілкувалася з деякими претендентками й дізналася про пережите ними під час війни, про їхні бізнес-ідеї й маленькі мрії в новому місті.

Б’юті-проєкт переселенки з-під Бахмута

27-річна Владлена Ісаєнко приїхала з селища Миронівського, яке зараз під окупацією, з війною вона вперше зіткнулася ще вісім років тому.

«Війна розпочалася для мене ще 2015-го року. 22 січня – цього дня якраз захоплювали Дебальцеве, і були перші прильоти, о шостій ранку. Я того дня поїхала народжувати – до Бахмута, це за пів години їзди від нас. У селищі не стало ні світла, ні газу, ні води. Після пологів мене протримали зайві три дні в лікарні, були обстріли, а я з дитиною… Я дочекалася маму й сестру, ми два тижні прожили в Бахмуті і виїхали до Сумської області. Там пробули аж до березня, а тоді – повернулися. Наше селище – це була передова. І так ми жили на передовій вісім років, почали будувати своє життя»

За освітою Владлена – перукарка. В рідному селищі в сфері краси пропрацювала п’ять років. Спершу стригла й робила зачіски, потім зрозуміла, що є й інші цікаві для неї напрямки. Опанувала в Бахмуті ремесло з нарощування вій.

«У селищі я була одна така – всі дівчата й жінки йшли до мене. Ця ніша не була заповнена. Три з половиною роки я пропрацювала», – каже Владлена.

24 лютого 2022 року, у день початку повномасштабної війни, розказує жінка, вони з чоловіком і донькою не злякалися – звуки обстрілів у селищі було чутно й раніше. Того дня Владлена їздила до Бахмута у справах, бачила, як люди розмітали продукти на ринку, потрошили банкомати. Три місяці жінка з родиною ще прожила в рідному селищі і навіть працювала – клієнток, попри бойові дії, не бракувало. Але після захоплення Попасної вирішили виїхати.

19 травня Владлена ще встигла виконати кілька замовлень, а 20-го вони з чоловіком і дитиною поїхали в Дніпро – винайняти квартиру про всяк випадок. Тоді ж – російські війська розпочали активний наступ, і додому вони більше не повернулися. Все обладнання, включно з великою кушеткою, особливою гордістю майстрині, лишилося під Бахмутом.

Через два місяці життя на новому місці Владлена оговталася і взялася за улюблену справу. Клієнтки не забарилися – це були такі самі, як і вона, переселенки, говорить жінка.

«Щодня я дивилася на вії в інтернеті. Я зрозуміла, що я цим живу, що треба відновлюватися. У мене було 10 тисяч гривень – весь мій невеликий капітальчик. Мені чоловік хотів подарувати сережки на річницю весілля. А я кажу: «Ні, краще витратити ці гроші на закупівлю матеріалів». Закупила мінімум, купила знову кушетку.

Виклала рекламу в соцмережі – на ОЛХ, в групи переселенські, тобто деякі оголошення навіть безкоштовно. Ще не встигла всі матеріали придбати – а дівчатка вже телефонували. Першого ж тижня у мене було шестеро людей – усі дівчата-переселенки, я навіть не очікувала, хвилювалася. Ціни у мене не захмарні. І я працюю на якість: я звикла до того в маленькому своєму селищі, де всі одне одного знають»

Поки жінка працює вдома, бо її восьмирічна донька вчиться онлайн, і треба мати можливість контролювати процес. А втім, Владлена хоче відкрити власний кабінет, а потім, помноживши прибуток, – і салон краси.

«Зараз 90% моїх клієнтів – це жінки. Але будуть і чоловіки – зараз стає модним давати лад бровам. Я не зупиняється, пройшла курси з ламінування вій, хочу розвиватися і в цьому бізнесі. Також є потреба в обладнанні – адже все лишилося вдома. Треба вести інстаграм, а для цього також треба певне обладнання – щоб були високоякісні фото. Вдома у мене було «сарафанне радіо», там був не потрібен інстаграм, а у великому місті так не виходить: потрібно себе показувати, рекламувати.

Оренда місця для роботи – чотири-п’ять тисяч на місяць, це – доступна сума. Зараз у нас з чоловіком йде 10-11 тисяч тільки на оренду житла й гаража. А ще дитина – ходимо й на танці, й на англійську. Економимо на їжі. Якщо дають гуманітарну – беремо, так і виживаємо»

Будинок Владлени вцілів, але на швидке повернення додому вона вже не сподівається.

«Там окупація. В наших будинках живуть військові, є прильоти. Був бетонний завод – зруйнований. Були загиблі. Життя вже там немає… Якщо й поїдемо, то лише в гості. Сенсу повертатися навіть після перемоги немає. Поки в Дніпрі хочемо адаптуватися. Це добре місце для заробітку. Але – для душі – хочемо більш спокійне місто, тому треба назбирати на власне житло»

«Спа вдома» від переселенки з Зеленодольська

30-річна Альона Федотова – за фахом програмістка.

У Зеленодольську, що на Криворіжжі, під звуки вибухів жінка прожила майже три місяці. Навесні 2022 року окупанти підійшли дуже близько, її рідне місто потерпало від обстрілів. Тоді Альона з дворічною дитиною виїхали за кордон.

«Не вірилося, що підійдуть так близько. Коли вже взяли Херсонську область, Вископілля в окупацію – тоді стало страшно. У липні ми виїхали в Болгарію в евакуацію. Мама лишилася вдома з бабусею, їй 80 років. Дев’ять місяців ми побули за кордоном, нам там надали разову допомогу, житло, іноді – гуманітарну допомогу. Решта – своїм коштом»

Ще в евакуації Альона спробувала себе в миловарінні. Матеріали для творчості брала місцеві, болгарські, виготовляла мило суто для себе. Повернувшись в Україну, вони з чоловіком і дитиною оселилися в знайомих у Дніпрі. Жінка каже: всі дитсадки – дистанційні, тому піти на офісну роботу вона не може, отож зробила ставку на те, що робила для душі.

Зараз у неї в асортименті – мило, скраби, сіль для ванн та зволожувальні олійки для дорослих, а також – мило для дітей. Великих заробітків це не дає, зізнається жінка, швидше – вона поки лише експериментує. Але є й амбітна мета – згодом стати фінансово незалежною.

«Я прорахувала, що мені треба робити й продавати по 60 наборів щомісяця, це два набори щодня. До набора входить мило, скраб і олія для тіла. Кожен набір – 350 гривень. Чистий прибуток може бути 12 тисяч гривень на місяць. Але це – без урахування витрат на рекламу. А реклама дуже важлива. Поки мої продажі – це знайомі знайомих. Щоб знайти нових клієнтів, треба рекламуватися»

Зараз Альона виконує замовлення для дитячого садочка на день Святого Миколая – 45 дитячих милець у вигляді динозавриків. Бракує і обладнання для творчості, і часу, говорить вона.

«Формочка в мене поки одна, тобто я робитиму це замовлення днів десять. Аби купити, дві-три формочки, щоб робити швидше, – це все витрати. Зараз так: коли мені надходить замовлення – я пішла, купила матеріалів саме на це замовлення і зробила. Прибуток – десь 30% від вартості.

Якщо б замовлення були більші, я брала би матеріали оптом – наприклад, п’ять кілограмів мильної основи, два кілограми олії – прибуток був би більшим. До 50%. Зараз – щоб відчувати, що я щось заробляю, – ні, більше – набиваю руку, вкладаюся в те, що є. Ринок дуже конкурентний, його треба вивчати, щоб знайти саме своє, треба розширювати асортимент»

У Зеленодольську зараз спокійніше, зазначає Альона, ніж на початку повномасштабної війни. Місто – за 30-40 кілометрів до зони бойових дій. Але повертатися на малу батьківщину жінка поки не планує. Пробує закріпитися у Дніпрі.

Майстерня фетрових виробів від переселенки з Бердянська

35-річна Юлія Пчолкіна – двічі переселенка.

Уперше вона виїхала з Донецька ще в 2015-му, вдруге – з Бердянська. Маркетолог за фахом, раніше вона працювала в рекламній агенції. Але, пішовши в декрет, спробувала себе у пошитті фетрових іграшок. Перші були – в ліжечко новонародженому сину, далі – для друзів та знайомих.

«Продавала спершу на інстаграмі, на ОЛХ. А як пішов садочок – познайомилася з іншими мамами, у мене з’явилися замовниці серед них. Так же простіше, ніж пересилати. Потім у нас у місті були ярмарки. Це ж курорт, туристи – розбирали все, що пов’язане з літньою тематикою, з морем»

Зрештою Юлія змогла монетизувати своє хобі й перетворити на основну роботу. Вона брала участь у великих міських ярмарках, створила магазин на одній з міжнародних онлайн-платформ, відправляла замовлення по всьому світу.

За два дні до повномасштабного вторгнення Росії Юлія з чоловіком ще відвідали тренінг з підприємництва й навіть виграли два сертифікати на бізнес-консультації. Жінка ще тоді розмірковувала про приміщення під майстерню і крамничку.

Родина жила за п’ять хвилин від моря.

24 лютого, одразу після перших вибухів, вирішили виїздити. Це врятувало їх від обстрілів та життя в окупації. Їхали – як багато хто – «на два тижні». Матеріали для творчості та швейна машинка Юлі лишилися в Бердянську.

У Дніпрі, допоки чоловік шукав роботу, родину годував Юлин хенд-мейд.

«На останні півтори тисячі ми закупили фетру. Чоловік сказав: «Продовжуй, поки я знайду роботу». І я взялася за пошиття. Уже за два дні в мене почалися продажі. Дуже виручав мій магазинчик на Etsy. Закордонна аудиторія стабільніша, і в певний період вони дуже підтримували Україну, обирали купувати саме в українських майстрів»

Майстриня розповідає, як її клієнти з-за кордону виявили неабияку чуйність і показали підтримку: «Одна латиноамериканка замовила в мене мій топовий обідок з полуничками – до сукні в полунички. Хотіла в ньому відзначати свій день народження. Вона хвилювалася, що через війну не зможе вчасно отримати замовлення. Але все склалося добре – за два дні до вечірки вона його отримала. І от вона мені вислала фото: на знак солідарності з Україною її друзі одяглися в сині піджаки й жовті штани. Дуже зворушливо».

«Інша замовниця просто скинула мені сто доларів задля підтримки. Тоді дорога на Бердянськ ще була відкрита. Цими грошима я оплатила доставку ліків в місто своїм знайомим, а також розкидала їм по 300-500 гривень на родину. На себе я б просто не змогла їх витратити»

Жінка каже: зараз вони з родиною живуть в орендованій однокімнатній квартирі, за яку платять 8 тисяч гривень на місяць. Шестирічний син – першокласник, вчиться вдома онлайн. Розвернутися з ремеслом там ніде, тому відкриття власної майстерні – вже не мрія, а необхідність.

«За 2- 2,5 тисячі гривень невелику кімнату можна зняти. Варіанти є. Там можна було б працювати. Щоб я прийшла туди – і це відчувалося як робота, адже вдома, в однокімнатній квартирі, це неможливо»

Родина мріє повернутися до вже рідного міста. Їхня квартира вдома вціліла.

«Адаптуватися в Дніпрі не так просто. Нам дуже не вистачає Бердянська. Для нашої родини вигідно жити в меншому місті, бо там менші витрати.

Чоловік також хоче відкрити свій заклад, можливо, маленьку пекарню. Але хотілось би – щоб уже вдома. Живу творчістю. Це потрібно людям – і під час пандемії, і під час війни люди купують вироби з фетру, бо хочуть себе якось потішити. Мене стимулюють замовлення.

Скоро Новий рік, треба шити щось цікавеньке. А ще – я вірю в перемогу. Ми хапаємося за надію, але сумніваємося – чи буде куди повертатися? Та ми живемо зараз, іншого не буде. І треба вижити зараз»

• На мінігранти від Великої Британії на підприємництво наразі подалися 34 жінки. Це переселенки, які потребують допомоги у відновленні релокованих бізнесів чи відкриття власної справи, щоб підвищити свою економічну спроможність.
• Троє з них отримають по 30 тисяч гривень – ті, чиї проєкти визнають найперспективнішими, розповіла кар’єрна радниця жіночого простору «ВОНА хаб Дніпро» Олександра Мошник.

«Наш хаб працює більш як рік, допомагає жінкам у працевлаштуванні й відкритті власної справи. Є дві кар’єрні радниці – консультують, допомагають скласти резюме. Є психологиня, яка працює з бар’єрами, особистими страхами й травмами. Усе – безкоштовно. Свої проєкти жінки підготували як за допомогою хабу, так і самостійно. Більше шансів є у тих, хто покаже життєздатність ідеї, – щоб вона і далі існувала й приносила прибуток», – розповідає Олександра.

• Від початку повномасштабної війни місто Дніпро прийняло найбільшу кількість вимушено переміщених осіб(ВПО).
• На сьогодні у Дніпрі офіційно зареєстровано понад 180 тисяч ВПО.
• Дві третини переселенців у Дніпрі– це жінки.