«Чи знову не доведеться тікати?». Із якими труднощами стикаються та як ведуть свій бізнес підприємці-переселенці

Понад пів сотні підприємців з прифронтових та окупованих територій зібрав фестиваль релокованих бізнесів у Дніпрі. Його організували вже вдруге, перший був торік. Головною подією став ярмарок, на якому підприємці змогли презентувати та продавати товари. Хтось із них перевіз власну справу з дому, хтось заснував її вже після евакуації.

Чи допомагають фестивалі в розвитку бізнесу і як переселенці, попри війну, розвивають власну справу – в матеріалі проєкту Радіо Свобода «Ти як?».

Життя і бізнес – заново

Валерія Лисиця – з Маріуполя. На фестивалі релокованих бізнесів – уперше. Вона шиє дитячий та жіночий одяг уже вісім років. Хореографка за фахом, жінка вирішила розпочати свою справу, коли була в декретній відпустці. Спершу робила вкладки в дитячі візочки й м’якенькі чобітки для немовлят – те, що було актуально для неї самої. Коли син почав рости, почала відшивати куртки – для нього й на замовлення. Далі взялася за одяг для дорослих, наймала додатково працівниць.

«Свого приміщення не було – давали роботу працівницям, вони відшивали в себе вдома. Оплачували поштучно. Обсяги виробництва були нормальні – на зароблені гроші ми з чоловіком змогли купити дім», – говорить Валерія.

Вона вже замислювалася про відкриття власного цеху, але ці плани зруйнувала повномасштабна війна.

«Ми застали блокаду, провели «20 днів у Маріуполі». Так, як у фільмі. І саме з тією колоною, яка показана в фільмі, ми виїхали з Маріуполя. Пального в нас було лише до Бердянська. Доїхали до Бердянська, а там купили бензин – за 15 тисяч гривень, бо його просто не було. Заправилися і поїхали в напрямку до Дніпра. Нас тут ніхто не чекав», – говорить Валерія.

Все її обладнання лишилося вдома. Але вже на початку квітня клієнти допомогли Валерії купити нову швацьку машинку, і вона знову взялася до роботи. Потроху придбала все необхідне – від ножиць і тканини до оверлоку. Шила на замовлення, а ще волонтерила.

«Удень я працювала, щоб щось заробити, а вночі безкоштовно відшивала дитячий одяг з тієї тканини, що давали, – щоб дітям переселенців було що одягти. І зараз я це роблю – відшиваю безкоштовно зимовий одяг для дітей ВПО з інвалідністю», – говорить Валерія.

За два роки в Дніпрі виграли два гранти від міжнародних організацій – кожен по 50 тисяч гривень. Цього вистачило на обладнання й манекени.

З’явилися нові моделі, наприклад, дівчачі й жіночі літні сукні з мусліну, а ще – плани розвивати бізнес. Хоча разом з тим – і острах.

«Наш напрямок – не суперфешн, а щось міське, зручне, комфортне… Найскладніше зараз – хочемо розвиватися, але не знаємо, чи зможемо. Хочемо створити цех, але почастішали обстріли… Чи можемо зробити цей цех, чи не прилетить у цей цех, чи знову не доведеться тікати? Поки відшиваю все це одна, вдома. Але розумію, що бізнес треба масштабувати, що я одна вже не впоруюся. Та мені лячно. Я вже одного разу все втратила, і наступного разу не переживу. Веду свій Instagram, і на той обсяг речей, який я відшиваю, цього поки достатньо для реклами», – говорить підприємиця.

Одяг та аксесуари для тварин

Олена Кудімова також бере участь у фестивалі вперше. Вона виїхала з Краматорська, мешкає в Дніпрі. За фахом – вчителька, але вже майже рік працює над пошиттям одягу для тварин.

У самої, зізнається, ніколи не було домашніх улюбленців, але це змінилося під час повномасштабної війни.

«Коли ми з родиною виїздили з Краматорська в евакуацію, до нас прибилося цуценя німецької вівчарки. Само залізло до машини брата. Звати – Еммі. А кожна тваринка вимагає її любити. З цього виникла ідея – шити одяг для тварин. Шити я вмію – працювала в коворкінгу, вела курси з шиття, була консультантом з пошиття, але все це стосувалося речей для людей. Для тварин – це було для мене нове й цікаве. Перші одежинки я пошила для сусідського песика, для котів. Так з’явилися замовлення», – говорить Олена.

Тканини та фурнітуру для пошиття купує у Дніпрі. Дороге обладнання – швейну машинку й оверлок – вивезла з Краматорська.

«Оверлок був куплений за місяць до початку повномасштабної війни. Кинути вдома я його не могла, це коштовна річ – 10 тисяч гривень», – каже вона.

Вітрівки, худі, комбінезони – для собак, ліжачки-трансформери – для котів. Олена вже опанувала близько десятка моделей.

Розказує: навчалася за майстер-класами з інтернету, пробувала конструювати сама. Зізнається: для неї це поки не основний бізнес, а справа, що дає додатковий прибуток. Але переселенка хоче розвиватися в цьому напрямку.

«Перспективи? Сподіваюся, що це стане моєю маленькою справою. Є реальні можливості – отримати грант. Поки викладає на своїй сторінці в інстаграмі, знімаю рілс, розробила свій бренд. Пробую показувати себе й свій бренд і на фестивалі. Поки цього достатньо», – говорить Олена.

І в Україні, і за кордоном

Дмитро Косилкин з Лисичанська, який зараз живе й працює в Дніпрі, на фестивалі вдруге. У нього – бренд дитячого одягу. Це – родинний бізнес. Дмитро показує на фестивалі нову продукцію – одяг для дорослих, зокрема чоловічі вітрівки.

«У нас є шоурум релокованих підприємств, де можна реально показати свою продукцію. А такі фестивалі – це додаткова можливість, де люди можуть подивитися продукцію, помацати, побачити якість. Це також можливість розповісти їм про наші платформи – сайт, соцмережі», – каже підприємець.

Але водночас Дмитро визнає: фестиваль у Дніпрі відбувається в несезон, адже його бізнес орієнтований на холодну пору року.

«Ми не орієнтовані на продаж саме тут і зараз. Швидше – це можливість заявити про себе, показати, що ми є, продемонструвати наш одяг. Це не про продаж саме сьогодні, це – про запам’ятовування бренду. Для нас Дніпро – це те місто, де є продажі, і нам треба підтримувати знайомство з нашим брендом. У несезон ми працюємо над колаборацією, відшиваємо продукцію для інших брендів, зокрема для Кропивницького. До липня. А з липня – будемо свою. Поки є вільний час», – говорить переселенець.

Найбільша проблема, каже Дмитро, у тому, що через війну його виробництво втратило частину клієнтів. Чимало мам з дітьми, які купували одяг, зараз за кордоном, в евакуації. Та чоловік не впадає у відчай – переконаний – існують й нові можливості для просування.

«Ми проводили розсилку нашим клієнтам і дивилися звіти. Люди, які відкрили листа в пошті, – це Польща, Німеччина, Італія, Греція, Ірландія. 60% клієнтів – там. А там – інші реалії, інший клімат, люди переїхали, і їм поки важко зрозуміти, який одяг їм потрібен. А з іншого боку, це відкриває можливості для нас. Ми починаємо вивчати той ринок, і хочемо робити одяг, який був би комфортним там, за кордоном. Вони знають нашу якість, наші переваги. І якщо ми підлаштуємося, то зможемо шити й для того ринку. У будь-якому разі люди там готові підтримувати український бізнес, ми це бачимо, для них це важливо», – додає бізнесмен.

За даними Дніпропетровської ОВА станом на початок 2024 року, від початку повномасштабного вторгнення Росії понад 466 тисяч українців вимушено переїхали на Дніпропетровщину. До Дніпра, за даними міськради, перебралися 56 підприємств, 14 із яких вже розпочали роботу. Окрім того, переселенці також відновлюють власний малий бізнес або розпочинають нові проєкти.