Чому Україна передала Росії стратегічні бомбардувальники, які зараз обстрілюють ракетами українські міста?

Нині, коли Росія періодично обстрілює крилатими ракетами українські міста, які запускаються зі стратегічних бомбардувальників Ту-95МС та Ту-160, багато тих, хто пам’ятає 1990-і, задаються питанням: а чому Україна тоді передала Росії ці важкі бомбардувальники? А окрім бомбардувальників Україна також передала Росії тоді понад пів тисячу крилатих ракет… Як так сталося? Яка роль була газових боргів і чи були альтернативи – щоб не передавати Росії ті літаки, з яких нині обстрілюється Україна? Радіо Свобода розбиралося у цій темі.

Наприкінці квітня був черговий ракетний удар – цього разу по місту Умань Черкаської області, внаслідок якого загнуло 23 людини. Росія використала стратегічні бомбардувальники Ту-95, які випустили вночі 28 квітня 23 ракети над акваторією Каспійського моря. 21 крилату ракету було збито, але дві влучили в житлові будинки.

Росія періодично застосовує важкі бомбардувальники, щоб запускати ракети по Україні.

«Коли я бачу наслідки нинішніх російських обстрілів, то відверто скажу, відчуття… гнівом це не описати! Складний стан, який дуже важко передати словами. Чому? Бо наслідком тої безглуздої передачі Росії як потенційному агресору українського військового арсеналу… В мене просто закипає лють від такої поведінки тодішньої української влади, яка абсолютно нехтувала інтересами держави. Тодішня українська влада пішла за сценарієм Кремля», – каже в інтерв’ю Юрій Костенко, перший голова урядової делегації на переговорах з Росією щодо ядерного роззброєння в 1992–93 роках.

Наприкінці 1990-х років Україна передала Росії вісім бомбардувальників Ту-160 та три бомбардувальники Ту-95МС. Також було передано і частину бомбардувальників Ту-22, які дістались Росії в її частці при розподілі Чорноморського флоту.

Переговори про можливість передачі цих важких літаків почались в 1994 році, а завершились міжурядовою угодою від 8 жовтня 1999 року, і потім літаки швидко перегнали до Росії.

До Росії також поїхало понад 120 залізничних вагонів шістьома ешелонами – було вивезено також 575 крилатих ракет повітряного базування великої дальності Х-55 (зараз Росія обстрілює Україну новішими ракетам Х-101 та Х-555, але все ще використовує літаки Ту-95МС та Ту-160). Нині передані тоді Україною Ту-160 становлять десь половину парку цього типу бомбардувальників у Росії.

Також було вивезено запасні двигуни до літаків, різне обладнання. Цікаво, що на момент розпаду СРСР в Україні дислокувались – в Узині під Києвом, під Полтавою та в Прилуках Чернігівської області новіші літаки – вони були випущені у 1989–1991 роках, а в Росії тоді базувались старіші машини – зокрема в Енгельсі Саратовської області.

Як зазначалось у звіті Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради вже пізніше, бомбардувальники в Україні були «з мінімальним нальотом з початку експлуатації» – тобто, нові і в гарному стані.

Ту-95МС є основним інструментом РФ для завдання ракетних ударів по Україні. На відміну від Ту-160, який може нести 12 ракет, Ту-95МС має під крилом вдвічі менше.

Ту-95МС має чотири турбогвинтові двигуни, а Ту -160 має реактивні двигуни і також змінну стріловидність крила. Ту-95МС може літати на 10,5 тисяч км, максимальна вага його бойового навантаження – 20 тонн, швидкість – 850 км/год.

Ту-160 має кращі характеристики – екіпаж вдвічі менший (не вісім, а чотири члени), може підніматися аж на 17 кілометрів і розвивати швидкість до 2200 кілометрів на годину.

За даними міжнародних експертів, перед широкомасштабним вторгненням Москва мала в своєму розпорядженні 42 літака Ту-95МС, з них, за оцінками експертів, реально діючими є лише біля трьох десятків. Також Росія має десь принаймні 15 літаків Ту-160.

ЗМІ також звертають увагу, що останніми місяцями РФ почала активніше використовувати саме Ту-95МС, а не більший і важчий Ту-160, який несе стратегічні крилаті ракети Х-55 СМ.

За 11 важких стратегічних бомбардувальників, 575 крилатих ракет та інше обладнання Росія заплатила 275 мільйонів доларів. Ця сума, як виявить пізніше спеціальна парламентська комісія, принаймні в 10 разів була заниженою.

Цікаво, що спочатку як компенсація за бомбардувальники в урядових колах фігурувала цифра в 650 мільйонів доларів, потім – 450 мільйонів, а врешті Росія списала з України боргів на 275 мільйонів доларів.

Тобто, реально Україна не отримала жодних грошей – все було зараховано в погашення газових богів російському «Газпрому».

«Все це передавалося не за гроші, а передавалося за міфологічні енергетичні борги, які Росія нарахувала Україні і «Нафтогазу», які начебто ця передача бомбардувальників покривала – принаймні частково. Оце вам приклад «успішної» співпраці і торгівлі з Росією. Але виходячи з того, що росіяни і сьогодні використовують українську стратегічну авіацію, можна чітко сказати – це була абсолютно брехлива фінансова оцінка, зроблена Росією, з якою погодились тодішні українські високопосадовці», – каже Костенко в інтерв’ю.

«Якби був певний ринок – тоді б можна торгуватись. А росіяни підходили так: ви цінуйте, що ми готові забрати ці літаки хоча б за таку ціну. І коли в тебе є тільки один покупець, то можливості торгуватися обмежені», – каже Радіо Свобода Михайло Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ».

«Росія скрізь нас тоді обклала боргами, але виглядало тоді так, що Україна тоді скрізь заборгувала – і по газу, і по нафтопродуктах і по всьому. Це була боргова удавка. І тоді з цією борговою удавкою з України можна було витаскувати все що хочеш. На жаль, так і трапилось. Тоді була слабка українська держава і слабкі наші позиції», – додає Гончар.

Як так сталося, що вийшовши «в нуль» при отриманні Незалежності, вже за кілька років Україна «набрала» боргів перед Росією – коли тривали переговори, то борги вже були десь 3,5 мільярда доларів. До речі, як із бомбардувальниками, які Україна передала за газові борги, так і базування російського Чорноморського флоту у Севастополі йшло через списання цих же ж самих газових боргів.

Однією з причин було те, що Україна успадкувала неефективну важку індустрію, яка з’їдала багато газу. Плюс корупція в газовому секторі, де збитки перекидались на державу, а прибутки приватизовувалися.

Окрім цього, Росія в 1990-і випереджала Україну в плані реформ – зокрема в акціонуванні і корпоратизації державних підприємств. Плюс Росія мала газ і нафту і вже починала використовувати енергоносії як політичну зброю проти України та інших.

Але як казала колишня президентка Латвії про ті часи: «Українці продали душу дияволу за російський газ». Пройде ще багато років, поки Україна злізе з російської газової голки.

«Автором ідеї передачі бомбардувальників був Ігор Бакай, як глава «Нафтогазу», для якого проблема була погасити борги перед «Газпромом» за поставлений газ. Ідея була – от у нас там металобрухт якийсь є, а росіяни готові були його забрати. Ну, й продамо його і погасимо борги. Так і зробили, а президент Кучма схвалив все це. Мовляв, хоч щось, хоч частину боргів погасимо. Ну, й пішли літаки і ракети до Росії», – пригадує той контекст Михайло Гончар.

«Дурний платить двічі! Вже тоді виникало питання, а чи не задешево ми передаємо літаки, але росіяни витиснули, елементарно сказавши: хочете більше? Так ці літаки тоді нам непотрібні, мовляв. Це для вас (українців) буде тягар більший. Ну, й так от натиснули на Україну. А другий раз платимо зараз, коли Росія обстрілює нас з цих літаків, бо ми не врахували отой безпековий чинник і що може бути зовсім інша Росія, ніж була в 90-і», – додає в інтерв’ю Гончар.

«Вочевидь, нашій тодішній політико-фінансовій-енергетичній «мафії», яка тоді була проросійською… Серед тодішніх «бакаїв» і «лазаренків» я когось проукраїнського згадати не можу. Всі робили свої статки на оборудках з російськими енергоресурсами і для них пріоритетом було отримання комерційної вигоди, а не національна безпека», – каже в інтерв’ю військовий експерт, ексзаступник міністра оборони України Леонід Поляков, називаючи узагальнено імена Ігоря Бакая, який перебрався в Росію після Помаранчевої революції (очолював «Нафтогаз» 1998–2000 роках) і став російським громадянином, і Павла Лазаренка, екс-прем’єра в 1996–98 роках, якого судили потім у США за відмивання грошей…

«Чи це була корупція чи це була халатність? Я думаю, що і те, й інше. Це був державний злочин!» – коротко резюмує зі свого боку Костенко.

Щодо альтернатив передачі стратегічних бомбардувальників та крилатих ракет Росії, то тут спільної думки співрозмовники Радіо Свобода не мають.

По-перше, згідно з тодішніми угодами щодо ядерного роззброєння, самі літаки буквально не підпадали під скорочення. Підпадали ядерні боєголовки та міжконтинентальні балістичні ракети, які були в Україні. Але назагал тоді панувала атмосфера глобального ядерного роззброєння і часи геополітичної романтики після завершення десятиліть Холодної війни.

Юрій Костенко вважає, що можна було поставити ту стратегічну авіацію на службу Україні «і ставити на неї звичайні високоточні ракети і тоді б «рашисти» ніколи не наважились би напасти на Україну. Це був би один із сегментів нашого стратегічного захисту від такого божевільного сусіда».

Костенко також наполягає, що треба було законсервувати важкі бомбардувальники – так би мовити, на «лиху годину».

«Утримувати все це господарство (бомбардувальники) в умовах тогочасної кризи було важко, бо економіка в 1990-і роки у нас йшла донизу. Тому вважалося, що краще позбутися цієї затратної компоненти, а вона справді затратна, бо бомбардувальник треба час від часу піднімати в повітря, виконувати регламентні роботи, він за один політ спалить десятки тонн пального, якого тоді бракувало і яке треба було купувати за ринковими цінами в Росії», – зауважує зі свого боку Михайло Гончар.

Продати такі літаки було б важко. За висловом Гончара, ні США, ні Британія, ні Європа не потребували таких бомбардувальників радянського виробництва.

Можливо, припускає Гончар, така авіація могла б зацікавити тодішніх іракського та лівійського диктаторів Саддама Гусейна та Муамара Каддафі, але то б напевно дуже-дуже зіпсувало б відносини Києва і Вашингтона. Можливо, Китай міг би купити такі літаки, але в 1990-х Пекін ще не виказував глобальних амбіцій…

«Тому коли ми зараз дивимось на ту проблему, то напевне доцільно було б тоді порізати літаки на металобрухт і їх утилізувати. Зараз дійсно доводиться шкодувати, що ці літаки і ракети не були утилізовані – просто щоб вони не дістались Росії», – каже інтерв’ю Михайло Гончар.

Тоді справді було розрізано чимало літаків, які – за віком чи за технічним станом – Росія не захотіла брати собі. Від середини 1990 – початку 2000-х в Україні перетворили на брухт 60 літаків-ракетоносців Ту-22 різних модифікацій, а також дев’ять важких бомбардувальників Ту-160 і 21 Ту-95МС.

Леонід Поляков зауважує: «Безумовно, можна було просто знищити всі ці бомбардувальники. Я відношусь і відносився до тих нечисленних громадян України, які з початку 1990-х років розуміли і говорили про те, що якщо ми й будемо воювати – то тільки з Росією. І, безумовно, передавати Росії будь-які засоби і озброєння, з моєї точки зору, було табу. Тому гроші тут другорядне питання. Але наше тодішнє керівництво чи не розуміло чи не хотіло визнавати небезпеку з боку потенційного противника, яким безумовно вже тоді була Росія».