«Ланцюжки мої порушилися, але треба працювати». Три історії підприємців-переселенців, які зуміли перезапустити свій бізнес

Цими вихідними в Дніпрі вперше проводять фестиваль бізнесів, релокованих з тимчасово окупованих територій, – Cheсk-in Dnipro. У ньому беруть участь підприємці, які втекли від війни й змогли успішно перезапустити свій бізнес або заснувати нову справу в тилу. Вони педставляють свою продкцію й діляться досвідом з колегами. Радіо Свобода записало три історії таких людей.

Бренд жіночого одягу, релокований з Луганщини

Ганна Молодих – засновниця український бренду жіночого одягу великих розмірів. Вона – переселенка з Лисичанська. До повномасштабної війни займалася пошиттям та продажем оптових партій сарафанів, суконь, спідниць та блуз для жінок з нестандартними фігурами під брендом «Файна леді».

Жінка мала свій цех у Рубіжному. Працювали п’ять років, щороку виготовляли по 5 тисяч одиниць продукції. Все змінилося 24 лютого 2022 року.

«Зранку прокинулися. Син – у Харкові. Телефонує: «Мамо, почалася війна, нас бомблять». О дев’ятій ранку і в нас почалися прильоти, ми пішли до друзів, бо там підвал глибший. Думали, скоро все скінчиться. Але в той будинок, де ми були, прилетіли «Гради». Знесло другий поверх, машину нашу пошкодило. Виїхали в тому, в чому були. Виїхали на машині друзів 31 березня, забрали батьків. У нас було виробництво, 10 працівників, обладнання, сировина – вивезти не змогли нічого. Все залишилося там. Зараз там все розмародерили», – розповідає Ганна.

Проживши півтора місяця під обстрілами в рідному Лисичанську й втративши все, Ганна з родиною виїхала до Кременчука. З собою змогла вивезти ноутбук з програмою для конструювання одягу. Щоб трохи оговтатися від пережитого, вона два місяці працювала звичайною кравчинею.

Потім наважилася відродити втрачене виробництво. У пригоді став грант від держави – 25- тисяч на початок власної справи. Ці кошти треба буде повернути державі як податки в наступні три роки, каже Ганна, тому стояти на місці не можна.

У її майстерні працює двоє людей. Приміщення для майстерні орендує, коли немає світла – працюють на генераторі. Обсяги виробництва набагато менші, ніж у Лисичанську, але Ганна не впадає у відчай.

«Якщо раніше я знала всі свої витрати й могла прорахувати прибутки, то зараз це все планувати нереально. Раніше ми спокійно відшивали 5-6 тисяч одиниць на рік, зараз – наприклад, у минулий сезон, восени, – відшили 400 одиниць. Опт став набагато меншим. Ланцюжки мої порушилися, але треба працювати, розвиватися», – каже вона.

Зараз підприємиця запускає роздрібну торгівлю своєї продукції й продумує нову колекцію одягу «Файної леді».

«Роздрібна торгівля, якою я не займалася раніше, потребує капіталовкладень. Поки навіть на нулі не виходжу. Все вкладаю кошти. Тяжко-важко, але потрібно це робити. Розвивати бренд, розвивати точки продажу в інтернеті. Наразі почали працювати над літньою колекцією. Нові сукні, комбінезони. Відшили, фотосесію провели, оповикам відправили… Допомагає – потреба жити, займатися улюбленою справою, яка надихає», – розповіла Ганна.

Швейне виробництво з Донеччини – тепер у Дніпрі

В Олександра Кучерука з Краматорська – також швейне виробництво. До повномасштабного вторгнення Росії в Україну чоловік працював на машинобудівному заводі. Його дружина мала артковоркінг, де вона виготовляла дизайнерські речі з текстилю й проводила майстер-класи для дітей. В її майстерні було чотири побутові й одна промислова швейна машинка.

Коли рідне місто опинилося під обстрілами й Олександр втратив роботу, вони з дружиною стали волонтерами – почали шити речі для військових.

«Є швейне обладнання – і дружина згуртувала команду. Зробили в соцмережах волонтерську групу, громадськість Краматорська згуртувалася. Півтора місяця ми відшивали спальники, теплі балаклави, шкарпетки – все, що було потрібно військовим, теробороні, поліції. Початок березня, холодно, – шили теплі речі. Тому підремонтувати плитоноску, тому – ще щось. Потім стало складно: магазини позачинялися, тканин не було. Їздили двічі в Дніпро за рулонами тканин», – розповів Олександр.

Зараз подружжя евакуювалося до Дніпра. Перевезли швейне обладнання й продовжили власну справу. Винаймають квартиру й приміщення для роботи. Шиють військову форму, плащ-намети, балаклави, аптечки тощо.

«Це – не суперприбутки й не суперобсяги. Шиємо те, на що є замовлення, – теплі балаклави з флісу, теплі бафи для військових. У грудні ми відшили 50 комплектів постільної білизни – і на шелтери для переселенців, і на приватні замовлення. У чому складність? Ми в Дніпрі, і ми – чужі. Навіть коли ми хотіли орендувати квартиру, ми три тижні не могли її знайти. У нас пес, а з дітьми й собаками – не беруть… Краматорськ був маленьким, компактним, а Дніпро – мільйонник, і він досить жорстокий, прагматичний. Що ж до бізнесу – складно шукати замовлення. Все тримається на якихось особистих контактах, нема стабільності. Оренда приміщення – 10 тисяч гривень, а ще – світло, зарплата працівникам. Тобто це не забавка, треба все продумувати», – розповів Олександр.

Чоловік каже: вони з командою не бояться роботи – п’ять місяців працювали без вихідних. Отож зараз активно шукають замовників – і на військову, і на цивільну продукцію.

Аромосвічки від РS з Харкова

Анастасія Повненька й Костянтин Свиридюк – переселенці з Харкова. Анастасія втікала від війни вже вдруге. Перший раз – 2014 року, з Макіївки, що на Донеччині.

У Харкові хлопець і дівчина жили на Салтівці. З 24 лютого район був під масованими атаками російських військ. Ще там, у Харкові, коли не було світла, пара виготовила свою першу свічку.

«Останні два тижні в Харкові ми сиділи в коридорі. Були забиті вікна, було дуже темно. Ми були до цього не готові, ліхтариків не було. Телефони сідали, світла не було, води не було. І тоді ми зібрали усі парафінові свічки у квартирі, почали плавити й заливати в форми. Це були наші перші свічки», – розповіла Анастасія.

Виготовлення свічок виявилось захопливим і зрештою перетворилося на власну справу. Зараз хлопець і дівчина живуть на Дніпропетровщині, в Кам’янському. Їхня ніша – екологічно чисті ароматизовані свічки з соєвої олії. А ще – власноруч виготовлені гіпсові підсвічники.

«Багато магазинів купують готові аромати, а ми їх створюємо самі, з готових ароматів. Яблуко, м’ята, лісова ягода – змішуємо, експериментуємо. Гіпсові формочки також робимо самі, у спеціальних молдах. Обладнали місце у квартирі й виготовляємо вдома. Щоб створити майстерню, треба орендувати приміщення – поки на це поки немає грошей», – говорить Анастасія.

Поки хлопець і дівчина роблять свічки невеликими партіями – по кілька десятків на місяць, але планують розширювати виробництво. Бренд РS «склався» з перших літер прізвищ Анастасії та Костянтина.

«Соєві свічки набувають популярності за кордоном – є три великих ринки попиту: США, Велика Британія та Японія. На українському ринку попит на соєві свічки є, але часто наші люди обирають парафінові: вони довше горять, але ж мають шкідливі випари. Ми себе позиціонуємо як екологічно чисте виробництво. У нас була колекція синьо-жовтих свічок, дуже популярні. А зараз ми випустили ось ці два варіанти: «пластівці з молоком» і свічки у формах, які можна повторно використовувати», – розповів Костянтин.

Пара каже: виготовлення такої продукції приносить їм задоволення. Складність – тільки в популяризації екологічно чистої продукції. Надалі планують масштабувати свою справу – виходити на ринки Польщі та Чехії, а також пробувати робити декоративні «молодіжні» свічки.