П’ять історій. Як вимушені переселенці у Запоріжжі власну справу відкривають?

ЗАПОРІЖЖЯ – Всі вони були змушені покинути рідні домівки і оселитися в Запоріжжі через повномасштабне вторгнення РФ до України. Втім, не складають рук – на новому місці відновлюють свій бізнес та навіть засновують в умовах війни нову справу. Радіо Свобода записало п’ять історій бізнесів, засновниками яких у Запоріжжі стали вимушено переміщені особи.

Соціальний бізнес, що дає роботу переселенцям

«Додому повернутись. У нас одна мрія», – каже Тетяна про себе та своїх колег.

Вона вимушена переселенка, жителька нині окупованого військами РФ Енергодару. Її родина в рідному місті займалась бізнесом.

Сьогодні ж Тетяна на видачі страв та слідкує за залою в «Їдальні українського смаку». В цьому закладі, що відкрився восени цього року в Запоріжжі, працюють тільки вимушені переселенці.

Покинув рідну домівку і засновник їдальні Володимир Сірко. До повномасштабного вторгнення він теж мав бізнес у рідному місті, Енергодарі Запорізької області. Понад 15 років очолював підприємство «Енергодаробуд». Родині Володимира також належав відомий дитячий табір «Лазурна радуга» у Кирилівці Запорізької області.

«З перших днів війни я виїхав з Енергодару, і майже півтора роки прожив у Прикарпатті в місті Яремча. Потім дружині запропонували тут роботу. Вирішили повернутися до Запоріжжя. Приїхавши сюди, ми зустрілися з колишніми своїми знайомими, колишніми своїми працівниками. І звернулися колишні працівники. Це жінки. Чоловіки у когось воюють, діти воюють. Звернулись, що тяжко жити. Держава допомагає. Різні фонди, гуманітарна допомога – це добре, але коштів не вистачає. І Анжела Сікун, яка була у нас завідувачкою виробництвом в «Лазурній райдузі», каже: «Володимир Олександрович, давайте відкриємо їдальню». Ми поїздили по їдальнях, які працюють в Запоріжжі, подивилися. Врахували недоліки. Зібрали команду», – розповідає Володимир Сірко, як в Запоріжжі з’явилась «Їдальня українського смаку».

Працюють у закладі виключно фахівці, які й раніше працювали у сфері громадського харчування. І на сьогодні їдальня, каже Володимир Сірко, є по факту соціальним бізнесом.

«Єдине, що маю я і моя родина – це безоплатне харчування. Це немаловажно, але бізнесу іншого тут немає. Всі виключно переселенці, люди з окупованої території. Сюди можна працевлаштуватися тільки за наявності довідки тимчасового переселення. І Василівка, і Бердянськ, Михайлівка. З Енергодару багато», – каже Сірко.

Наразі заклад не лише дає роботу вимушеним переселенцям, а й допомагає тим, хто через російське вторгнення змушений був покинути рідну домівку. Вони можуть безкоштовно обідати у їдальні.

«Спочатку ми проводили благодійні обіди по суботах, по неділях. Десь на 50 осіб. Це були люди з Благовіщенської територіальної громади, Каменської громади, Оріхівської територіальної громади та інших. Це робилось спільно з військовими адміністраціями цих громад. А зараз ця програма у нас працює кожен день. Кожен з переселенців, який перебуває у скрутному становищі, може прийти і безкоштовно отримати тут обід. Десь на тиждень у нас виходить до 25 осіб. За минулий місяць ми погодували 79 осіб. Загалом це люди похилого віку, які не мають родин», – розповідає Володимир Сірко.

Засновник їдальні зазначає: в планах розширення напрямків роботи закладу, зокрема хочуть займатися організацією фуршетів та кейтерінгом. Також нещодавно закладу вдалося виграти грант від обласного центру зайнятості.

«Цільові кошти на придбання нового обладнання. Придбання його, думаю, дозволить 2-3 робочі місця тут створити. Будемо поширювати зараз кондитерські вироби власного виробництва. Будемо власний хліб випікати. Для цього візьмемо 2-3 людини», – ділиться планам Володимир Сірко.

Іграшки гарного настрою

Дарують свято – так можна сказати про невеличку справу переселенців з Херсону, родину Васильєвих. Вони роблять подарункові кульки-бокси з м’якими іграшками власного виробництва.

«Це подарункові баблбокси. Вони складаються з іграшки ручної роботи амігарумі (японське мистецтво в’язання на спицях маленьких м’яких іграшок – ред.) й різних наповнювачів. Це можуть бути подарунки. Цукерки можна покласти в коробку, а також різні прикраси. Ідея дочки. У нас все починалось з іграшки. Це таке вже знайоме кожному. А ось іграшки у таких подарункових боксах доповнені чимось цікавим – це вже нове», – розповідає Євгенія Васильєва.

До повномасштабного вторгнення вона разом з чоловіком і 14-річною донькою Катериною мешкала у Херсоні. Працювала у медичній сфері. У квітня 2022 року родина виїхала до Запоріжжя.

«Якщо дорога в Запоріжжя в нормальний час складає до 3 годин, то ми їхали весь день. І то я вважаю, що нам пощастило, що була дуже погана погода і в окупації не так щільно перевіряли. За день ми доїхали, слава Богу. Під обстрілами», – каже моя співрозмовниця.

У Запоріжжі родина, яка раніше ніколи не займалася бізнесом, вирішила спробувати створити невеличку власну справу. Надихнула їх на це захоплення Катерини створенням м’яких іграшок.

«Пробувала на уроках трудового навчання в’язати. Там у нас було завдання зв’язати просто метрову петельками… Мені взагалі не сподобалось. Іграшки побачила в тік-ток. Дуже сподобались. Вирішила спробувати. В’язала спочатку легкі іграшки – мені сподобалось і все вийшло», – ділиться Катерина.

Її мама, Євгенія, додає: «Іграшки спочатку дарували друзям, знайомим. Всі казали, що треба вам спробувати вже більше, ніж просто дарувати – це може бути вашою маленькою справою. А так як ми виїхали з окупації і треба було думати, чим займатися далі, зупинились на виробництві цих маленьких іграшок, щоб створювати гарний настрій собі та людям. Тому що свята лишаються святами, дітки є в кожного, і хоч маленьке свято треба собі організувати самим».

Згодом виникла ідея не лише створювати іграшки, а виготовляти й подарункові кульки-бокси з ними. Ідеєю з інтернету батьків також надихнула Катерина.

Участь у грантовій програмі від «Центру підтримки та розвитку жінок Запорізької області», який реалізує громадська організація «Укрпростір» за підтримки структури «ООН Жінки» в Україні, дозволила Євгенії придбати обкладення для їх створення, а також вишивальну машинку. На останній працює її чоловік, який раніше вже займався програмуванням промислових станків, а тепер створює вишивки для іграшок, а також вишиває шеврони на замовлення.

«Татова частина – це вишивальна машина. Він у нас по шевронах. У нас все розподілилось. З дизайном поки складно, бо треба комп’ютер. Комп’ютеру поки немає. Щоб розробити самим дизайн, то треба спеціальну програму – на телефон вона не встановлюється. Якщо є готовий дизайн, то він може їх відшивати», – зазначає Євгенія.

Наразі родина Васильєвих думає над можливостями розширення власної справи – хочуть спробувати створити власну лінійку в’язаних шапок, пледів, а також вишитого одягу.

Відродження професійної команди

«Мені хочеться знову команду зібрати», – каже підприємниця і жителька Мелітополя Інна Новікова.

Зараз вона перезапускає власну справу в Запоріжжі, куди евакуювалась навесні 2022 року. До повномасштабного вторгнення фірма Інни займалась рекламною справою та виготовляла сувенірну продукцію в її рідному місті.

«Що це таке? Це нанесення зображень на текстиль, футболки, шопери, світшоти. Також нанесення на тверду поверхню – чашки, магніти, каміння, пазли, чохли для мобільних. Працювали з фізичними і юридичними особами. Якщо фізичні особи – то це на подарунки; юридичні особи – то це корпоративний стиль, одяг, подарунки своїм клієнтам», – пояснює підприємниця.

Початок повномасштабного вторгнення РФ до України застав Інну та її близьких у рідному місті.

«У нас вже 24 лютого під містом Мелітополем стояли російські війська. І грубо кажучи, вони наступного ранку вже зайшли до міста. Зрозуміло, що про роботу мова не йшла. Потім зник інтернет. Ми взагалі не думали про роботу – її не могло бути. Нема кому купляти – все закрито. Це було зрозуміло, що не швидко буде. Але ми не думали, що це буде так довго. Думали, за два місяці виїдемо. Ми всюди бачили по вулицях ходили російські військові. На це було дивитись дуже важко. Навіть якийсь страх був, що вони можуть тебе затримати, забрати кудись», – каже Інна Новікова.

І зазначає: «Так як бізнес був нанесення, реклама, дизайн, то що їм могло знадобитися? Їм міг знадобитися дизайн, щоб щось друкувати, і тому ми розуміли, що ми можемо потрапити під тиск. Тому ми намагались виїхати. Ми чекали на «коридор» тому, що деякі наші знайомі виїхали через Пологи (районний центр Запорізької області, що перебуває нині в окупації військ РФ – ред.) під обстрілами, під кулями. І ми чекали, коли буде «коридор», щоб можна було більш безпечно виїхати. І коли оголосили у числах 16-18-х, що з Маріуполя відкрився коридор, ми подумали, що нам треба виїжджати. Ми зібрались і поїхали через Токмак, через Молочанськ».

Інна виїхала з близькими до Запоріжжя 18 березня 2022 року. І нині працює над перезапуском власного бізнесу в цьому місті.

«Це важко. Важко і морально. Важко і фізично. Сили дає мабуть віра у перемогу і віра в те, що все вийде. По-перше, в мене є досвід не малий – розумію, що я не розвинусь за короткий час, тобто розумію, що треба докладати свої сили, вкладати кошти, які в обороті. Маю вкладати, вкладати і знову вкладати. І вкладення постійно є. 4-6 місяців я себе налаштувала, що буде нелегко. Тому я не чекаю великих результатів, бо якщо чекаєш упродовж місяця-півтори й у тебе не відбувається якихось швидких стрибків – можеш засмутитися, все згорнути і не йти далі», – каже Інна Новікова.

Та чи не страшно перезапускати свою справу у прифронтовому Запоріжжі? Адже до міста близько 50 км по прямій до лінії фронту. І як пише німецьке видання Bild, Кремль хоче захопити Запоріжжя до кінця 2026 року.

«На даний момент нічого мабуть вже не страшно після того, як ти виїхав, все втратив, і частина твого життя лишилась в Мелітополі. Ти кожен день у цих хвилюваннях. Мені на даний час не страшно. Навіть, якщо щось критичне станеться, то у мене обладнання, яке важко нести, але якщо в машину кудись скласти і відправити «Новою поштою» в нове місце, яке буде більш безпечне – то можна там продовжувати, тому що, якщо в мене в Мелітополі бізнес був у конкретній точці, то зараз все онлайн», – розповідає Інна.

Додає: «Так як у нас все залишилось у нашому рідному місті – і приміщення, і обладнання, то тривалий час ми природньо чекали повернення назад. Це практично півтора роки пройшло. І я дізналась, що громадська організація «Укрпростір» проводить грантову програму з урядом Японії. Тоді я вирішила взяти участь. У серпні місяці дізналась про неї, тому що потрібно жити, відновлювати себе, відновлювати бізнес, бо ти в цьому жив дуже великий проміжок свого життя».

Завдяки участі у грантовій програмі Інні вдалося виграти 5 видів обладнання для створення сувенірної продукції. В її планах розвивати і далі улюблену справу, а головне – зібрати знову свою професійну команду.

«У нас була команда. І ці дизайнери, менеджери з продажів теж виїхали, – зазначає Інна Новікова. – Багато з них лишилось в Україні. І вони теж чекають, і хотіли б зі мною працювати. І мені теж хочеться дати їм робочі місця. Можливо це буде віддалено. Поки такого нема. Поки ми чекаємо, що в мене оборот буде такий, що я зможу одного забезпечити зарплатою, другого».

Кафе вау-емоцій

Засновники японського кафе Fluffy – подружня пара Матвій та Олександра Ракашевич-Водяницькі, родом із прифронтового міста Оріхів на Запоріжжі. Їхній заклад запрацював у Запоріжжі близько року тому. Готували його до відкриття восени 2022 року, коли місто ледве не щоночі зазнавало обстрілів з боку військ РФ.

«Ризик є 100%. Саме в жовтні місяці 22-го року, коли робили ремонт, коли обстріли були кожну ніч, С-300 летіли три тижні поспіль, люди боялися виходити на роботу. Працівники, які тут фарбували, робили арматурні роботи, двері, меблі, боялися виходити працювати. Їх нереально було вмовити. Тоді почав хвилюватися», – ділиться засновник закладу Матвій.

Його і дружину повномасштабне вторгнення РФ застало у Києві, де пара на той час навчалась. Каже, спочатку не повірили дзвінку від рідних з новиною про початок повномасштабної війни, але вже 24-го вирішили їхати до рідного міста, щоб бути в такі часи разом зі своєю родиною.

«Приїжджаємо 24-го до Оріхова – тиша. А в Києві була паніка. У нас вдома все було тихо, спокійно. 25 лютого – все спокійно, все працює, все добре. 26-е чуємо вибухи, а 27-го – вже все поряд. За 2-3 дні вони буквально дійшли до Оріхова», – пригадує Матвій події майже дворічної давнини.

4 березня 2022 року він разом з усією своєю родиною виїхав з рідного Оріхова, який опинився практично на лінії фронту. Частина його близьких із дітьми відправилась на захід України. А Матвій з дружиною лишився у Запоріжжі, де і виникла ідея заснувати японське кафе. Каже, у травні 2022 року помітили, що у прифронтовому обласному центрі лишається багато людей, і у них є запит на позитивні враження, події.

«Заклади, які працювали до цього, то вони працюють, а нових нема. Люди всі в шоці – що робити далі? Вертатись назад не можна, залишились у місті, і в них емоційна яма. Як підтримати? Вирішили, що треба відкривати якесь кафе таке, щоб «Вау!», щоб дарувало емоції. В травні-червні, коли ми шукали приміщення, їх було дуже багато, і оренда була невелика – в три рази нижча, ніж зараз. Якщо подумати наперед, то це було дуже чудово як бізнес-ідея».

Свій вибір на японській тематиці кафе пара засновників Fluffy зупинила невипадково. Самі давно мріють про подорож до країни, де сходить сонце.

«Ми дуже сильно хочемо побувати в Японії. Дуже полюбляємо японську тематику, страви – там все незвичне. На сході – в Японії, Кореї, Тайвані такі страви, які ми не звикли бачити, не звикли їсти. Вибір був, щоб щось незвичайне робити», – каже Матвій.

Для пари це був перший досвід власної справи.

«Все з нуля. Найбільше хвилювався, як налагодити меню. Взяли 35 японських рецептів і шукали ідеальні рішення для наших відвідувачів. Є, наприклад, яйце японське і є українське. Там білок 13 грамів, а там 25 грамів. Тому важко було зробити меню японське під наші українські товари», – пояснює співрозмовник.

Наразі засновники закладу чекають на отримання патенту на японські панкейки, якими частують відвідувачів кафе. Мріють поспівпрацювати, створити спільну колаборацію з японськими шеф-кухарами, що працюють в Україні. А ще мають у планах ділитися своїм досвідом з іншими – хочуть створити франшизу свого закладу, а коли фронт посунеться від їх малої батьківщини – то відкрити власне кафе і в рідному Оріхові.

Смаколики-конструктори для всієї родини

Ольга Фекліна, яка нині живе в Запоріжжі, створює авторські солодощі і торти. Захопилася цією справою три роки тому.

«Це почалося в декреті. Я раніше працювала. Була така енергійна. Мені, скажімо так, завжди не сиділося на місці. І коли я пішла в декрет, я трішечки засумувала. Було день народження племінника чоловіка, і я вирішила зробити перший торт. Я зробила йому на день народження, в подарунок цей тортик, і виклала в соцмережі фотографію, і одразу у мене друзі-знайомі почали запитувати, чи не зробиш ти і нам. І так по- тихеньку почався мій бізнес», – розповідає Ольга.

На момент повномасштабного вторгнення Ольга з рідними проживала в Пологівському районі Запорізької області, основна частина якого нині перебуває в окупації.

«Перші тижні ми не знали просто, що робити. Бачила йшла військова техніка. Вони йшли. У мене на руках була однорічна дитина, і просто ми не знали, як діяти. Чули, що там розстріляли машину, ось там розстріляли машину. Вдень вже їхали машини з написами «Діти». І коли був перший приліт біля будинку, ми вирішили, що хоч страшно, хоч ні – треба їхати».

Пригадує шлях з окупації до Запоріжжя у квітні 2022 року:

«За нами приїхав мій брат із Запоріжжя. Коли він за нами приїхав, ми зібралися, брали по мінімуму. Тільки для дитини. Собі ми взяли наплічник. З собою ми взяли сусідів — маму з дитиною. Ухвалили рішення, що ми ліпше візьмемо менше речей, а допоможемо виїхати людям. Коли ми виїжджали, що нас врятувало – маленька дитина. Вони відкривали автомобіль, дивились, що маленька дитина і махали, що їдьте. Але на останньому блокпосту вони зупинили. Був брат з чоловіком – почали розпитувати, де військовий квиток, де все інше. Брат зробив вигляд, сказав, що ми такі неадекватні, що у нас цього нема, що ми не служили, хоча у мене чоловік 2014-го був у теробороні. Всі документи я заховала собі».

Ольга зазначає, що після приїзду до Запоріжжя вона закинула кондитерську справу – не підіймались руки щось робити. Та повернутися до улюбленого заняття допоміг випадок.

«Я була в одній із запорізьких груп (у фейсбуці – ред.), і побачила повідомлення, де дівчина-переселенка з Гуляйполя, просить зробити тортик для її дитини. Саме не куплений, а щоб він був домашній. Я тоді відгукнулась на її прохання, і просто зробила тортик по собівартості продуктів, тобто додатково гроші не брала».

Завдяки участі в кількох грантових програмах Ольга змогла виграти кошти на кондитерське обладнання, щоб продовжити займатися улюбленою справою в Запоріжжі. Зараз не лише готує традиційні солодощі, а й виготовляє тортики-конструктори – їх можна зібрати і прикрасити самостійно:

«Ідея виникла кілька років тому, тим, що єднає родину. Коли я зробила перший конструктор такий, це була шалена купа відгуків. Мені почали писати батьки, що такого чарівного в них не було: вони всі гуртом збиралися, чекали того моменту, поки вони зберуть тортик, поки створять його. І потім мені прийшла ідея проводити майстер-класи. Не просто продавати такі наборчики, а саме організовувати для діток з батьками майстер-класи».

Один з таких проводить у «Центрі підтримки та розвитку жінок Запорізької області» у Запоріжжі. Разом з родинами переселенців збирає різдвяний тортик.

«Для мене саме цінне в цей час – емоції. Просто ми не знаємо, що буде завтра, а завтра може не настати. Тому ми звикаємо до таких реалій, і отримуємо такі емоції, тому у нас свято, поки є змога. Ми звикли, що сірі будні. Якщо весь час жити в цій атмосфері, це тебе поглинає, і ти стаєш морально нестабільним. А це – дає тобі сили, коли отримуєш відгуки від дітей, від батьків, у тебе просто виростають крила», – каже Ольга про нинішню улюблену справу.