Війна проти України. Нафта та газ – головні союзники Путіна

(Рубрика «Точка зору»)

Протягом багатьох років, навіть у комуністичну епоху, в Росії любили повторювати слова, які приписують її передостанньому імператору Олександру ІІІ. «Росія має лише двох союзників – її армію та її флот», – нібито сказав імператор, який, до речі, за своє царювання ні з ким не воював. У листопаді 2017 року Володимир Путін відкрив пам’ятник Олександру ІІІ в окупованій Ялті: на постаменті було накреслено саме ці слова.

Володимир Путін із захопленням говорить про Олександра III як про видатного діяча і намагається бути на нього схожим, але даремно. По-перше, його царювання важко назвати мирним. А по-друге, головні союзники російського президента у зовнішній політиці аж ніяк не армія та флот. Головні союзники Путіна – це енергоносії, нафта та газ.

Якби не історія з «дешевим» газом, Україна вже давно могла б відмовитися від політичної залежності від Росії. 1994 року, за шість років до «воцаріння» Путіна, обіцянка домовитися з Кремлем про дешеві енергоносії стала однією з головних причин перемоги Леоніда Кучми на виборах глави держави. Обіцянки Кучма дотримався, а Україна на два десятиліття стала заручницею каламутних схем та кланових домовленостей. Навіть Помаранчева революція не змогла вивести країну із зачарованого кола залежності від «Газпрому» та енергетичних авантюр Кремля.

І зараз, коли триває масштабна війна, бюджет України залежить від транзиту російського газу. Українське керівництво одночасно закликає Захід до повної відмови від постачання російського газу і… зменшення транзиту газу через «Північний потік-1», щоб більше газу перекачувати через українську газотранспортну систему. Але уявімо, що західні країни справді відмовляться від російського газу. Тоді питання ролі України як транзитної держави – і її доходів за транзит – вирішиться саме собою.

Володимир Путін добре зрозумів цю залежність. Саме тому практично відразу після приходу до влади і після того, як його команда змогла почати контролювати раду директорів «Газпрому», він доручив Олексію Міллеру створити систему газопроводів в обхід України. Ідея була простою. Якщо Росія зможе постачати газ до Європи в обхід України, то можна буде не просто тиснути на український уряд та загрожувати втратою транзитних доходів. Але й бути впевненим у тому, що у разі війни з Україною та поломки української ГТС (а система і зараз працює справно), Росія зможе перекачувати весь закуплений європейцями газ в обхід української території.

До нинішньої масштабної війни твердження про те, що відразу ж після закінчення будівництва «Північного потоку-2» – а його введення в дію означало б, що Росія отримує технологічні можливості для прокачування всього обсягу газу в обхід України – може початися велика війна в Європі, сприймалася західними політиками та журналістами скептично. Скептично – це м’яко кажучи. На тих, хто дозволяв собі висловлювати подібне припущення, дивилися, як на ідіотів.

Я добре пам’ятаю, як з мене насміхалися німецькі колеги під час одного з міжнародних форумів, що проходили у Києві. А найбільшими скептиками були, зрозуміло, менеджери самого «Газпрому». Я не раз розмовляв із деякими з них. Вони і в приватних бесідах запевняли мене, що йдеться про економічні проєкти, що Україна виявляє дивовижну жорсткість у визначенні транзитних цін, і Росії просто необхідно будувати «свої» газопроводи. Те, що йдеться про проєкти з вкрай сумнівною окупністю, нікого, здається, не турбувало.

Володимир Путін прорахувався насправді зовсім не в тому, що збудував ці обхідні газопроводи. Він прорахувався в тому, що не зміг передбачити реакцію Заходу на війну проти України. А не зміг він передбачити цю реакцію лише тому, що розраховував на бліцкриг, а не затяжну війну. Тому дозволив собі воювати ще до проходження «Північним потоком-2» процедури сертифікації. Путін був переконаний, що «Газпром» після зміни влади в Києві зможе продовжити постачати газ українською ГТС та обхідними газопроводами одночасно. А за цей час і «Північний потік-2» запрацює.

Але в чому точно не прорахувався Путін – так це у створенні моделі енергетичної залежності європейців від російського газу та нафти. Про небезпеку цієї моделі говорили десятиліттями – і все марно.

Напередодні війни з Україною «Газпром» провів «показові виступи» в Європі, коли не став закачувати додаткові обсяги газу до сховищ – і ціни на газ на біржах злетіли до небес. Тепер такі країни, як Німеччина чи Італія, не можуть швидко відмовитися від російського газу та нафти. І в результаті, незважаючи на всі санкції, Путін має достатньо коштів на підтримку хоч би відносної соціальної стабільності. І на війну. На ту саму армію. І той самий флот. Ні, зовсім не вони тепер головні союзники путінської Росії.

Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода