«Тролейбус перемоги». Як переселенка з Маріуполя стала водійкою громадського транспорту і чекає на рідних з фронту

Тетяна Сивоконь

«Слава Україні! Героям слава!» – цей напис у синьо-жовтих кольорах зустрічає пасажирів одного з тролейбусів у Хмельницькому. За кермом – переселенка з Маріуполя Ольга Бондар.

Про набір на курси водіїв тролейбусів жінка дізналася із оголошення у соцмережах. Пройшла навчання – і вже понад три роки возить містом пасажирів. Свій транспорт Ольга назвала «тролейбусом перемоги» – на честь чоловіка та сина, які нині служать у ЗСУ. Найбільше жінка мріє про день, коли вся родина знову збереться за одним столом.

Про виїзд з окупації, нову професію та подарунки від пасажирів переселенка розповіла проєкту Радіо Свобода «Ти як?».

«Довелося роздягатися до білизни»

«Почалася війна, і не дуже хотілося жити в окупації. А до війни жили дуже класно. У мене була улюблена робота. Я пишалася тим, що працювала на «Азовсталі». Чому виїхали? Не було умов нормальних, обстріли. У мене – троє дітей. Не хотіла, щоб вони жили під триколором. Хотіла все-таки бути на рідній землі».

Після початку повномасштабної війни багатодітна сім’я Ольга Бондар спершу виїхала з Маріуполя до села неподалік, де жив її батько. Жінка розповідає: дорога була важкою – більше десятка кілометрів долали п’ять годин через поля та блокпости. А за день до виїзду, пригадує вона, до батьківського дому навідалися представники російської армії.

«Не знаю, як вони там називалися – контрольні чи як. Вони були з білими пов’язками на руках. Обшукали всю хату, підвали, позабирали все, хлопців роздягли, перевіряли, чи немає слідів від автоматів, берців. І сказали, що всіх будуть забирати. Причому всіх – починаючи з 12 років. А моєму середньому сину тоді вже було 14. Був страх за життя дітей, чоловіка. Маленька дівчинка в мене. Уже говорили в селі, що дівчаток ґвалтували. Це було страшно».

Читайте також: Свідчення про сексуалізоване насильство російських військових: 393 справи, 23 дитини, 17 вироків

Російські військові, каже Ольга, обшукували людей на блокпостах – особливо на крайному на виїзді на підконтрольну Україні територію.

«Шукали готівку, шукали продукти, перевіряли хлопців, документи. У мене чоловік на Ілліча («Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» – ред.) працював. Не знаю, кого вони шукали, але навіть на блокпості мені довелося роздягатися, вибачте, до нижньої білизни. Перевіряли повністю все».

«Ти несеш відповідальність»

На початку квітня 2022-го сім’я Ольги знайшла прихисток на Хмельниччині, звідки родом її батько і де сама колись жила декілька років. Одного дня, їдучи в тролейбусі, знайома порадила Ользі групу в соцмережах із вакансіями.

«Листаю, листаю, дивлюся, що гарно заробляють швачки, гарно заробляють автосервіси. Я ні того, ні того не вмію. І так два дні я листала, листала. Тут навчання на водіїв тролейбусів. Думаю: а чому б і ні? У мене тато колись був водієм тролейбуса. Чоловік каже: «Боже, Олю, що ти робиш? Іди в якийсь магазин». Я кажу: «Продавчинею себе не бачу».

Водійське посвідчення у мене з 2007 року, але за кермом більше чоловік їздив. Йому більше потрібна була машина. Колосальний досвід я вже отримала тоді, коли вивозила дітей. Бо це було страшно, це було екстремально».

Ольга пройшла навчання й одразу почала працювати. Вулицями Хмельницького вона возить пасажирів уже понад три з половиною роки.

«Я вважаю, що це дуже важка і дуже відповідальна робота. Якщо «повний» салон, то за той «повний» салон ти несеш відповідальність. У години пік дуже пильнувати все треба: дивишся, щоб ніхто ніде не вискочив, ніде ніхто не перебігав дорогу.

А бувають моменти, коли просто їдеш. Якщо сонячний день, дивишся на людей, на дітей, які бавляться, радіють. Навіть сама ловиш себе на думці, що посміхаєшся. Думаєш: Боже, добре, що вони хоча б трохи радіють, поки спокій і сонце».

Ольга працює позмінно. Розповідає: ситуації з пасажирами трапляються дуже різні.

«У перший день моєї роботи одна жінка прищемила ногу. Буває всяке. Сьогодні жінка каже: «Ви так гарно виглядаєте», – і дала мені шоколадку, щоб життя було солодким. Кажу: «Дуже дякую. Дуже приємно». Буває, пасажири яблучка приносять. Усе залежить від пасажира. Хоча бувають і злі пасажири».

«Тролейбус перемоги»

На кінцевій зупинці водійка має десятихвилинну перерву – відпочиває, розминає ноги. Водночас показує свій тролейбус, який прикрасила патріотичними написами.

«На лобовому склі в мене символічний напис у синьо-жовтих кольорах: «Слава Україні! Героям слава!». Посередині – герб жовтого кольору. І життєрадісний букет квітів в рожево-зелених кольорах. Якщо люди бачать, то показують «клас». Мені приємно. Я старалася не лише для себе. Хотіла, щоб це бачили. Мені болить за мою країну».

Пасажирка Анна, говорячи про декорації у тролейбусі, не стримує сліз: «Від слів «Слава Україні! Героям слава!» сльози навертаються. Ми любимо Україну, ми гідні кращого життя» .

Інша пасажирка Любов додає: «Думаю, всі тролейбуси треба прикрашати, щоб люди бачили якусь радість. І в тролейбусі люди вітаються: «Слава Україні!» Подобається мені це».

Ольга каже: це лише початок, але майбутніми задумами поки не ділиться – хоче зробити сюрприз для пасажирів і колег.

Свій транспорт вона уже назвала «тролейбусом перемоги» – на честь чоловіка та сина, які служать у ЗСУ.

«Чоловіка я вже майже чотири роки не бачила. Сина – пів року. Щоразу дивлюся на фотографії нашої родини, де є і чоловік, і мої діти. Це, знаєте, як спогад. Дивлюся і молюся, щоб вони повернулися живими, щоб нічого з ними не сталося, щоб усе було добре, бо вони нас обороняють. Буває таке, що просто пише повідомлення, а в повідомленні – просто «+» або просто «ок». Це теж дає надію, що все нормально. Хочеться вірити в це.

Дуже багато мрій, але одна така – хочеться, щоб це усе закінчилося і ми знову зібралися за нашим сімейним столом у тому складі, в якому хоча б ми сюди приїхали».

За даними Мінсоцполітики, станом на лютий 2026 року в Україні було понад 4 мільйони внутрішніх переселенців. Це на 213% більше, ніж нараховували станом на листопад 2022 року. Найбільше ВПО зареєстровано у Харківській, Донецькій та Дніпропетровській областях.